Не знаю чому, але я завжди трохи боюсь повертатися у місця, де мені було дуже добре. Завжди здається, що наступного разу мене чекає лише розчарування, бо не зможу більше пережити того піднесення та первісної радості. Цього разу так не було. Я повернулась у Многопілля, село на Донеччині, де у серпні ми проводили «Веселі Канікули». Мені пощастило з погодою – золоті, теплі осінні дні. Просторі поля і тополі вздовж шляху здавалися мені рідними. Напевне, літом я таки забула там частинку свого серця.
Власне, привела нас до Многопілля думка провести там два дні із «Веселих канікул».
Що там було? Ігри, банси та смачнючий чай. А ще – цікаві гуртки та розмови. Проте, найголовніше – це аж ніяк не ігри чи банси. І навіть не те, що ми привезли зі Львова. Саме атмосфера, яка зустріла нас там, була найбільшим даром. Адже я не побоюся сказати – табір у значній мірі зробили самі діти. Кожен із дітей був ініціативним і активним. Хтось готував для гостей і друзів танець, хтось брав участь в імпровізованій сценці, а хтось допомагав молодшим на гуртках. Старші і молодші завжди були разом. У таборі була справді родинна атмосфера дружби, підтримки та довіри.
Я відчула, що я приїхала до давніх друзів. Це були ті самі веселі, відкриті, щирі діти, з якими ми подружилися літом. Разом із тим, вони змінилися. Вони не лише стали вищі ростом. Наші друзі стали більш ініціативними та сміливими. Вони не лише очікували, що ми їм запропонуємо – вони самі були готові активно співпрацювати.
Діти і молодь із Многопілля не бояться бути щасливими, вони прагнуть не лише робити те, що приносить радість – танцювати, сміятися і грати ігри, а й відповідально ставляться до інших. Дивлячись на них, розумієш, що саме в цьому наше майбутнє: в зростанні і вдосконаленні нашої молоді. Але насамперед – у жесті довіри до них.
Мандруючи через цілу країну до своїх друзів, я зустрічала різних людей. І чомусь задумалась: більшість людей в Україні чекають, що хтось про них потурбується – держава, лікарі, політики. Звичайно, влада має свої обов’язки. Але чи не краще перестати скиглити і просто допомогти тим, хто поруч. Діти у Многопіллі починають розуміти, що справжнє щастя – те, задля якого працювали самі. Я певна, вони знають, що жодні танці найвидатніших танцюристів не зробили б їх більш щасливими, аніж ті, дещо невмілі, але такі щирі і головне – власні.
Хотілося б сказати кожному із учасників табору: Ви молодці. Не переставайте прагнути кращого і ставати кращими. Пустіть у ваше серце молодших, слабших, тих, що в потребі. А всім іншим: покажіть молоді правдиве щастя життя з Богом – і ви можете не боятись за майбутнє.
На кінець мені лишається сказати лиш одне: Дякую. Дякую дітям та молоді Многопілля за чудову осінню пригоду. А також – Богові за чудових, ініціативних та здібних хлопців та дівчат, із якими я можу дружити.
Оксана Загороднюк, салезіянський аніматор із парафії Покрови Пресвятої Богородиці (м.Львів), для прес-служби Донецько-Харківського УГКЦ
