Після перенесення свого осідку до Запоріжжя, «Карітас Маріуполь» і надалі допомагає потребуючим, а зокрема переселенцям. Про це розповідає очільник цього осідку і настоятель маріупольської парафії Преображення Господнього о. Ростислав Спринюк. За його словами, окрім предметів першої необхідності, переселенцям потрібна ще й інша допомога: їм треба допомогти відновити людську гідність.
Усе, що мешканці Маріуполя пережили під час бомбардувань міста російськими військовими, можна описати як позбавлення їх людської гідності, і перший жест милосердя стосовно тих, кому вдалося втекти, повинен бути спрямований на відновлення цієї гідності, і не лише через надання їм притулку, їжі, ліків тощо, а також через духовну та психологічну підтримку та надання їм можливості працювати. На цьому в інтерв’ю для Радіо Ватикану — Vatican News наголосив греко-католицький священик отець Ростислав Спринюк, який пережив ті події на власному досвіді: від 2010 року він служив у Маріуполі на парафії Преображення Господнього, де також очолював місцевий Карітас, а 16 березня був змушений залишити місто разом зі своєю сім’єю. Він переїхав до Запоріжжя, де йому надав притулок о. Роман Вовк при парафії Матері Божої Неустанної Помочі. Сюди перенесли також «Карітас Маріуполь», для якого о. Ростислав продовжує працювати.
«Я їхав туди, де було потрібно», — зазначає о. Ростислав, розповідаючи про початок своєї місії в одній із областей України, де панувала «пострадянська духовна порожнеча». Священник родом із Івано-Франківщини, і тоді служив у Коломийсько-Чернівецькій єпархії. Він звернувся до свого тодішнього єпископа Михайла Сімкайла і до владики Степана Менька, теперішнього екзарха Донецького, сказавши, що готовий поїхати в Маріуполь, і вони його благословили на цю місію. «Священник повинен служити там, де це необхідно», — наголошує отець Ростислав.
Отець Ростислав Спринюк про власне покликання
Греко-католицька громада в Маріуполі була досить невеликою: приблизно 50 осіб. Причина, як пояснив парох, полягала в тому, що богослужіння відбувалися у каплиці, облаштованій у будинку священика, а для місцевих мешканців дуже важливо ходити у справжню культову споруду, справжню церкву. «Нещодавно ми почали будувати церкву, заклали фундамент і зробили перший поверх. Парафія розвивалася…», — розповідає він.
Не дивлячись на те, що лінія фронту була лише за 12 км від Маріуполя, отець розповідає, що життя в парафії тривало: відбувалися регулярні богослуження, катехизація, діяв місцевий Карітас, який, серед іншого, допомагав людям у буферних зонах.
Для священика, який походить із Західної України, де радянська влада не змогла остаточно задушити віру людей, душпастирство в Маріуполі було викликом. «Насамперед, потрібно було пояснити людям, хто такий Христос, донести їм, що таке Церква і що вона робить, — зауважує він. — І доносили це дуже просто: через любов, через вияв милосердної руки Бога, якою є Карітас. І люди відгукувалися на це, ставали віруючими, хотіли заснувати громади в своїх селах. Люди там прості та працьовиті, вони завжди були дуже відкритими. Насправді, там дуже гарно служилося».
Отець Ростислав Спринюк про початки служіння у Маріуполі
Хоча до 24 лютого небезпека в Маріуполі була близькою і постійною, о. Ростислав зазначає, що після цієї дати він зрозумів, що ситуація може бути набагато гіршою від тієї, до якої всі вже звикли. «Біля 4:30 ранку, — пригадує він, — мене розбудив мій товариш і сказав, що почалася війна. Я сказав, що війна і так іде, а він сказав: „Ти не розумієш, включи телевізор“. Пізніше життя в Маріуполі стало таким, яке можна описати одним словом „пекло“. Це була наруга над людською гідністю, наруга над людьми, знищення самої людської ідентичності: люди були готові піти на все, щоби дістати щось поїсти, дістати води, медикаменти, прості дрова, щоб можна було розпалити вогонь і приготувати їжу.
І все треба було робити дуже швидко, бо йшли постійні обстріли. Тобто, обстріли Маріуполя не припинялися ні на хвилину, вони йшли як з далекобійної артилерії, з моря стріляли ракетами, також і з літаків: постійно над Маріуполем кружляли від трьох до десяти літаків, які скидали бомби на мирні квартали, постійно була загроза життю».
Розповідаючи про ці факти, отець Ростислав кілька разів зупиняється, щоб перевести подих: хоч відтоді минуло майже чотири місяці, біль усе ще живий, обпалює душу, а розум відмовляється знову переживати те, що він називає «справжнім пеклом».
«Найгірше було те, — наголошує він, — що люди звикали до цього, і починали навіть не звертати увагу на те, що йдуть обстріли. Дуже багато людей гинуло. В мого сина (17 років) на очах загинули двоє його однокласників і його дівчина. Він чудом лишився живим і неушкодженим. Я вам так хочу сказати: це описати неможливо, тому що я не можу знайти відповідних слів. Щоб це зрозуміти, треба це пережити. Я нікому, звичайно, цього не бажаю».
Отець Ростислав Спринюк про прихід війни у місто
У Маріуполі отець Ростислав Спринюк мешкав з дружиною та двома дітьми 17 і 9 років. Подружжя має ще одного старшого сина, який на той час перебував у Черкасах, де працює. Ділячись спогадами про момент, коли він вирішив покинути Маріуполь, священик зазначив, що вважав своїм обов’язком залишатися з парафіянами, але коли вже дійшло до того, що в місті не стало ні газу, ні світла, ні тепла, ні зв’язку, і коли він побачив, що вже парафія розсіялася, та й було небезпечно збирати парафіян, тоді вирішив, що потрібно евакуюватися при першому можливому коридорі. «І 16 березня я евакуювався із сім’єю, — розповідає він. — Я дуже переконував їх виїхати ще раніше, коли була можливість, але моя дружина відмовлялася, бо вже один раз вона виїхала в 2014 році, і два з половиною роки ми жили на відстані: вона — в Косові на Івано-Франківщині, а я в Маріуполі. Після того, як вже не було можливості виїхати з Маріуполя і коли ситуація погіршилася, то і вона шкодувала про те, що не виїхала, і мені було дуже важко: я хвилювався не за себе, а за сім’ю і за кожного парафіянина. Тобто моя увага була зосереджена не тільки на те, щоб допомогти парафії, але й на сім’ю».
Парох з Маріуполя зі смутком думає про своїх парафіян: «Багато з них виїхало, багато пропало безвісти, невідомо чи вони загинули, чи їх вивезли, депортували в Росію. Я налагодив зв’язок приблизно з 10 людьми, які виїхали, а про решту не маю інформації».
Отець Ростислав Спринюк про втечу від війни
У Маріуполі отець Ростислав очолював місцеве відділення Карітасу, яке обстріляли в середині березня; загинуло семеро людей, у тому числі двоє співробітників. Тепер їхній осередок перенесли до Запоріжжя. У співпраці з місцевим відділенням, «Карітас Маріуполь» опікується переселенцями з цього, так з інших міст.
«Тепер люди потребують всього, бо вони, практично, вирвані з життя», — підкреслює священик, додаючи, що в державі основний акцент ставиться на військових, «і це є правильно, тому що держава мусить себе обороняти і тепер не може повністю допомогти людям», тому такі благодійні фонди як Карітас і інші, вони якраз і допомагають. Отець Ростислав наголошує, наскільки важко людям, які втратили все: бізнес, приватну практику — лікарську, нотаріальну чи юридичну. «Вони вирвані з життя, дезорієнтовані, не знають, що їх чекає, де їм дальше бути, вони нікому не довіряють, і невідомо, що буде завтра», — зазначає він.
Директор «Карітас Маріуполь» розповів також, що щодня до них приходять приблизно 350 осіб, яким вони дають продуктові набори, предмети гігієни, дитяче харчування, одяг тощо.
Отець Ростислав Спринюк про діяльність місцевого осередку «Карітасу»
Отець Ростислав Спринюк підкреслює, що на всіх неокупованих територіях України, в кожному місті і селі, багато переселенців. «Вони потребують всього, – пояснює він, – але насамперед, на мою думку, крім духовної підтримки, їм потрібна також і психологічна реабілітація. По-друге, їм потрібне також відновлення власної гідності, тобто в нас є дуже багато людей, які мали свій бізнес. Тобто, принаймні, слід дати людині відчути, що вона працює. Наприклад, через програму «Cash for work» (Гроші за роботу). «Карітас України» вже впроваджує такі проекти. Також потрібно відновлення бізнесу, або перенавчання, перекваліфікація». Священик зауважив, що одним із способів підтримати українське підприємництво, і відповідно, й державу, є запровадження мобільного бізнесу, «який би не прив’язувався до певної території, тобто, щоб в будь-який момент міг переїхати».
Він вказав також на нагальну необхідність працювати з дітьми, і також з дітьми, що мають особливі потреби. «Дітям потрібне психологічне відновлення, щоб вони відчули себе в безпеці, щоб вони знову стали дітьми», – наголошує він, додаючи, що потрібно більше психологів, які би хотіли приїхати до них працювати.
Отець Ростислав Спринюк про допомогу переселенцям
«Як Ви даєте собі раду з цими травматичними спогадами?», – відповідаючи на це запитання священик каже: «Я намагаюся не думати про це. Намагаюся працювати і допомагати людям, бо якщо починаєш про це думати, то стає дуже важко. І потім – постійна молитва, молитва дуже допомагає». Надія також випливає з милосердя: «Радість виникає, коли я бачу, що люди, отримуючи від нас будь-яку допомогу, починають вірити в майбутнє, – зауважує він. – Вони це виявляють у розмові з нами, дякують за допомогу, бо ми займаємося також поселенням людей, оплачуємо їм проживання, особливо людям похилого віку чи людям з обмеженими можливостями. Коли я бачу, що людям добре, то і мені теж добре».
Джерело: synod.ugcc.ua
