Кількість населення Бразилії сягає 190 млн. людей. З них 130 млн. – католиків. Державна мова – португальська. Грошова одиниця – реал. Один долар США дорівнює 1,7 реала. Країна поділена на 26 штатів, і кожний з них має свою столицю. Столиця Бразилії – Бразиліа, з передмістями нараховує 2,5 млн. людей. Найбільше місто в Бразилії – Сан-Пауло, у якому проживає приблизно 20 млн. осіб, включаючи передмістя. За кількістю населення воно є шостим у списку найбільших міст світу.
Українців, які проживають в Бразилії, є приблизно півмільйона. Більшість з них католики візантійсько-українського обряду, або як ще їх називають – греко-католики. Катедральний храм св. Івана Хрестителя знаходиться в м. Куритиба (столиця штату Парана), там же і резиденція владики (на сьогодні це єпископ Володимир Ковбич) та єпархіальне управління. Він також має єпископа-помічника – Мирона Мазура. Після виборів Глави Української Греко-Католицької Церкви, а ним став владика Святослав Шевчук – Апостольський Адміністратор для наших вірних в Аргентині, другий єпископ-помічник Даниїл Козлинський згідно з рішенням Синоду єпископів УГКЦ і благословенням Святішого Отця Венедикта XVI був призначений на цей уряд.
Біля резиденції владики Володимира Ковбича в м. Куритиба знаходиться семінарія, збудована єпископом-емеритом Єфремом Кривим. Про цього єпископа є дуже багато гарних відгуків і спогадів. Він був присутній на засіданні Синоду єпископів нашої Церкви у травні цього року.
Згідно з поданою інформацією в Бразилії нараховується понад дві сотні наших парохій. Обслуговують їх більше ста священиків, це переважно отці-василіяни. У місті Прудентополіс вони мають свою семінарію – величну будівлю, яка через брак покликань не може функціонувати так, як би хотілося. Неподалік гарний монастир сестер Служебниць, де й відбувалися засідання п’ятої Сесії Собору, який був присвячений розгляду питань з життя і служіння в Церкві богопосвячених осіб.
Наші нез’єдинені співбрати у вірі мають у цій країні одного єпископа й одинадцять священиків.
Після закінчення Синоду єпископів УГКЦ, який відбувався в Бразилії, м. Куритиба, столиця штату Парана, з 05 до 11 вересня 2011 р. Б., окремі владики приїхали в резиденцію єпископа Володимира Ковбича, очікуючи свого авіарейсу. Владика Даниїл Козлинський запропонував нам, тобто мені і владиці Петру Крику, відвідати колонію під назвою Марцеліно. Там функціонує дім для людей похилого віку, яким опікується Церква і в якому працюють сестри Служебниці. Я думаю, що кожному з нас, присутньому на Синоді, хотілося заглянути в «глибинку» держави і власними очима побачити, як живуть наші люди, які відсвяткували 120-річчя української еміграції в Бразилії, а також 100-річчя з дня приїзду Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії.
Таку можливість мали як делегати п’ятої сесії Собору богопосвячених осіб, які в той час перебували там, так і ми, владики, але за різними програмами.
Ми з радістю погодилися на цю поїздку і вранці 13 вересня авто, за кермом якого сидить владика Даниїл, вивозить нас за місто. Рівень життя людей вищий за наш в Україні. Мінімальна заробітна платня тут становить 570 доларів США, однак бідні райони у місті також є. Добротна дорога, обабіч якої супроводжують нас високі дерева, що називаються піньйори. Це хвойне дерево, яке має розложисту крону, а сам верх – чашоподібної форми – виглядає як єврейський семисвічник. Насіння з шишок цих дерев є їстівним, з нього, перемоловши на муку, можна випікати хліб. Саме воно рятувало наших перших емігрантів від голоду. Це дерево не переплутаєш ні з яким іншим – воно є одним зі символів Бразилії, так як, наприклад, гуси – символ Канади. Країна багатоводна, з буйними травами, тому тут добре розвинуте тваринництво, що й пояснює наявність великої кількості сортів м’яса. Є спеціальні ресторани під назвою «шурашкерія», в яких вам запропонують свіжоспечене м'ясо з різних домашніх тварин.
Після годинної їзди ми повертаємо на ґрунтову, добре втрамбовану дорогу, яка веде до згаданої колонії. Є будівлі, відокремлені від населених пунктів, де живуть місцеві мешканці, а є поселення подібні до наших хуторів, які займаються землеробством та розведенням всілякої живності – як і в Україні. У спеціальних заготівельних пунктах можна продати все, що було вирощене на полі чи фермі.
Більшість поселень згруповані за національною приналежністю. Ми проїжджали селом, де мешкали поляки. Про дороги тут також дбають: щоб їх не заливало водою, з обох боків виривають стічні канави.
І ось ми в’їжджаємо в село Марцеліно.
Кількість населення цієї колонії нараховує сто двадцять родин, приблизно до п’ятисот людей. На одному подвір’ї стоїть чоловік років 60-ти і, знявши капелюха, чемно вітається з нами. Ми зупинилися і почали вести з ним розмову. Звати цього ґречного пана – Микола, його дід приїхав сюди ще в минулому столітті з Київщини і збудував це обійстя, але зараз ніхто в ньому не мешкає. Сам він живе поруч в іншому будинку. Придбати мешкання тут і то за малі гроші не є важко. Порозмовлявши з ним, ми продовжуємо нашу поїздку.
Біля дерев’яної церкви Пресвятої Трійці, де збоку будується нова, цегляна, також під цією назвою, ми повертаємо до старечого дому. Сестри вже чекають нас зі своїми підопічними і радо вітають. День видався сонячним і теплим, немов на замовлення, і ці радісні посмішки старих немічних людей та сестер ніби доповнювали його і додавали щось нове і піднесене у весняне полудення. Надворі початок весни, але вночі буває холодно. Огрівання домів зимою, так як є в нас, там відсутнє, тому що найнижча температура в цю пору рідко коли буває нижчою нуля градусів за Цельсієм. Тому в холодну зиму доводиться терпіти холод.
Усього людей, яких в цьому домі доглядають, є тридцять дві особи. Тут працюють медсестра з числа сестер, психолог, кухонні робітники і прибиральниці. Сестер є шість. Своє молитовне і харитативне служіння вони виконують радісно і весело. Монастир сестер з’єднаний зі старечим домом. Майже всі черниці місцеві, тому не мають психологічних труднощів, пов’язаних, скажімо, з віддаленістю від великих більш людних поселень. Не думаю, що сестра з України, навіть маючи найкращий намір і підкоряючись обітові послуху, могла б легко влитися в ритм їхнього життя. Ностальгія за домом в Україні, рідним і звичним довго, напевно, турбувала б її. Але радісне й усміхнене лице сестри-настоятельки говорило про те, що вони задоволені своєю місією.
Владика Петро старався зробити якнайбільше фотографій і весь час жартував як зі сестрами, так і з постійними мешканцями цього дому.
Подаємо імена сестер-служебниць, які там служать.
Сестра Катерина-Ізидора Михайлишин – настоятелька дому.
Сестра Марія-Люба, сестра Агнета Адамек, сестра Алойзія Бойко, сестра Слав’яна-Касіяна, сестра Ерсіля Шемон.
Знайомимося з підопічними сестер і господарством також, а воно немаленьке, тому що сестри тримають і корів, і курей. Старші люди прибувають сюди з цілої провінції, тому праця сестер дуже ціниться. Таку опіку, як тут, важко отримати навіть в домашніх умовах. Адже діє ціла програма, яку розробили з урахуванням індивідуальних потреб кожного з них, навіть харчування. Є тут і хворі люди, які вже не можуть самостійно ходити, тому потребують особливої опіки і любові. І знову ставимо питання: чи жили б вони так, коли б перебували у своїх родинах? Важко сказати.
Велика ділянка землі десь більше гектара, корови можуть вільно пастися на вигоні, що вони і робили. Є окрема ділянка обробленої землі для городини і власних потреб. І все це обрамлене(оточене) лісом. Взагалі більша частина Бразилії покрита лісами.
Частина оплати для утримання престарілих поступає від їхніх родин, а інша частина – від Церкви. Багато продуктів харчування приносять і жертвують місцеві люди.
Після знайомства відбувся святковий обід. Владику Даниїла тут люблять і шанують, це відчувалося. Він приїжджав сюди і служив не один раз. Зараз духовну послугу для сестер виконує о. Йоаким Федорович.
Оглянули ще не закінчену будову нової церкви. Архітектурно вона буде нагадувати храм у Зарваниці – нашому відпустовому Марійському місці в Україні. На горбку неподалік стоїть також костел, збудований для вірних римо-католиків.
Отак по різних місцях світу несеться це духовне служіння як для вірних-українців, так і для людей інших національностей, щоб колись влитись в єдину родину Торжествуючої Церкви Святих у вічності.
Вечоріє. Прощаємося з сестрами та їхніми підопічними. Вони дарують нам свіжоспечені хліби, молоко від корів, і ми повертаємося в місто.
Хай благословить Господь кожну людину, яка працює на ниві спасіння і харитативного служіння своїм ближнім. Тільки за це буде правдива нагорода і єдність з Богом у вічності.
вл. Степан (Меньок)
Екзарх Донецько-Харківський
