«У цьому якраз полягає завдання Церкви: бути відкритою і бути з людьми»

21 Липня 2022

«Кожен з нас на своєму місці повинен робити ті малі кроки, ми спосібні робити, які ми можемо зробити. Не треба мірятися величезними проєктами, не треба змагатися до чогось надзвичайного. Треба зробити те мале, що можу я зробити на своєму місці. Ба більше, усі наші справи ми маємо підсилювати молитвою». Як сьогодні живе та діє Донецький екзархат, як йому вдається відповідати не лише на духовні потреби своїх вірних та ближніх та яким чином своїми добрими справами і служінням ми наближаємо перемогу свого народу — сьогодні говоримо про це із канцлером Донецького екзархату митрофорним протоієреєм о. Андрієм Бухваком.

Донецький екзархат об’єднує вірних Української Греко-Католицької Церкви на сході України. Територіально він простягається на Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську та Луганську області України. Сьогодні це — епіцентр російсько-української війни. Однак, фізично війна прийшла на ці терени ще у лютому 2014 року. Це спонукало екзарха Донецького владику Степана Менька та усе духовенство екзархату реорганізувати свою душпастирську діяльність, беручи до уваги нові воєнні виклики.

24 лютого 2022 року через повномасштабне вторгнення військ Російської Федерації розпочалася нова фаза цієї російсько-української війни. Духовенство та вірні Донецького екзархату вже вкотре змушені мобілізувати власні сили, щоб забезпечити ефективний духовний супровід не лише своїм вірним, але й тим людям, які розпочинають для себе відкривати віру у Бога, Церкву та покликання людини до святості. Адже з однієї сторони будь-яка війна несе загрози життю та незліченні руйнування, а з іншої — заставляє поставити собі запитання про власне життя та його сенс. Часто ці питання приводять людину до храму.

Як сьогодні живе та діє Донецький екзархат, як йому вдається відповідати не лише на духовні потреби своїх вірних та ближніх та яким чином своїми добрими справами і служінням ми наближаємо перемогу свого народу — сьогодні, 20 травня, говоримо про це із канцлером Донецького екзархату митрофорним протоієреєм о. Андрієм Бухваком.

1. Христос Воскрес, отче! Для Вашого екзархату війна розпочалася ще задовго до 24 лютого 2022 року. Її наслідки Ви відчули ще від її справжнього початку — з лютого 2014 року. На цьому також сьогодні наголошують наші єпископи у спілкуванні із міжнародною спільнотою. Очевидно, що це породило нові воєнні виклики, які потребували відповіді також і зі сторони духовенства. Саме тому спробуємо дещо зазирнути в історію. Розкажіть, будь ласка, як видозмінилося душпастирство в екзархаті із початком війни ще у 2014 році?

2014 рік, момент початку теперішньої війни, відразу вплинув на екзархат. По-перше, єпископ змінив осідок. Він був змушений зробити це через те, що став небажаною особою на тій території, яка потрапила під окупацію. Також не всі отці змогли бути на окупованих територіях і продовжувати там своє пасторальне служіння. Деякі з них були змушені виїхати. Але Церква продовжила своє життя в цих умовах, адже головним покликанням Церкви є служіння людям. І всі ці роки ми старалися жити за цим принципом: Церква є там, де є люди. І, слава Богу, що наші отці змогли бути на тій території держави, яка не була під юрисдикцією України і могли служити людям.

Більше того, ми бачили певну динаміку в екзархаті, не зважаючи на війну, не зважаючи на близькість війни, яка відбувалася доволі близько, на наших очах. Ми мали чітке бачення позитивної динаміки: наш екзархат росте, парафії і їх кількість зростають. За цей час ми вже маємо своїх студентів, які навчаються в семінаріях. Це означає, що ми працювали на перспективу і бачили плоди присутності Церкви на цих територіях.

Територія екзархату — це чотири області. Дві з них частково були під окупацією з 2014-го року. Владика Степан, екзарх, змушений ситуацією, переніс свій осідок до Запоріжжя. Це тимчасовий крок до того моменту, доки не дозволять обставини повернутися. Він завжди прагне повернутися до Донецька. Саме присутність наших отців на окупованих територіях, ділянці Донецького Екзархату яка проходила вздовж лінії розмежування, а також на всіх інших місцях служіння на теренах екзархату — дозволяла нам бачити проблеми народу і відповідати на них пасторальним служінням.

Можу також відзначити величезну посвяту отців, які в цих непростих умовах мали відкрите серце на те, щоб слухати, що Господь каже через люд Божий. Це теж важливе завдання: вміти розпізнати ті знаки, через які Господь говорить. Адже треба знайти правильні відповіді і вміти гідно відповісти на Боже запрошення до співдії. Тому я, з величезною приємністю можу засвідчити про наших отців, що вони є відкриті на те, щоб слухати й чути, до чого запрошує їх Господь. Всі спільно, ми старалися відповісти на запрошення Бога служити людям.

2. Чи можемо ми говорити про зміну ставлення місцевого населення до Української Греко-Католицької Церкви упродовж цих останніх восьми років?

Початок війни в 2014-му році не приніс якихось великих перемін у ставленні. Але я скажу, що від початку цієї другої фази війни і до теперішнього часу дуже чітко видно збільшення тієї кількості людей, яким відкрилися очі на присутність нашої церкви. Я думаю, що Господь теж таким чином відкриває людям серця і очі. Інколи можна упродовж тривалого часу мати щось велике поруч із собою, але в один прекрасний момент ти розумієш вартість цього. Люди починають цінувати, що Церква є. Вона не виникла на рівному місті, вона має історію, генетику, коріння. Можливо, народ не мав можливості оцінити це дотепер, але війна знімає полуду з очей людям і вони можуть виразніше бачити. Це явні знаки того, що люди тут у цих обставинах починають цінувати нашу Церкву.

3. Як сьогодні виглядає Донецький екзархат: кількість парафій, священників та вірних?

Зараз ми маємо 53 священники і 2 диякони. На території екзархату служать 9 монахів і 10 монахинь. Маємо 74 парафії у 4 областях. Мені дуже гарно видно ту динаміку доброго росту. Адже я у Запоріжжі вже більше 20 років. Коли я прийшов, у нас була одна парафія, яку важко було навіть зареєструвати. З великими зусиллями нам це вдалося у 1998-у році. І з цього часу ми бачимо в Запорізькій області 20 зареєстрованих парафії. Тут працює 16 отців. Є дуже багато варіантів для реєстрації нових парафій. Ми мали пасторальний план для розвитку екзархату, деканатів. Його трохи призупинить війна. Але я вірю у продовження тієї позитивної динаміки росту нашої Церкви, якій Господь відкрив двері тут, на Сході.

4. Як зараз виглядає ситуація із окупованими територіями? Чи збереглися наші парафії у т. зв. квазідержавних утвореннях «ДНР/ЛНР»?

Важливо, що священники залишилися з людом Божим. Я думаю, що для Церкви дуже важливо не шукати відповідей на всі питання, які ставить перед нами час, обставини і ситуація. Але для Церкви, для християнина і для християнства є важливо бути. Для мене є важливим те, що ми як Церква є присутніми. Ми живемо і ми є тим інструментом у Божих руках, через який Господь, — я впевнений у цьому, — має свої плани як будувати далі. Якщо вдатися до історії, то Церква була у різних ситуаціях. Були періоди піднесення чи переслідувань. Але вона вміла бути. Насправді, цього ми від неї вчимося, як в тій чи іншій ситуації себе поводити. Не треба придумувати якісь спеціальні відповіді, щоб вичерпно відповідати на ті питання, які ставить перед нами ситуація, час, обставини. Треба просто бути. І ось на цих територіях, про які ви згадали, ми продовжуємо бути й служити. І це великий привід для радості.

5. Очевидно, що для більшості українського населення 24 лютого стало болючим шоком. Війна, яку часто асоціювали лише зі Сходом України, постукала у двері кожного жителя нашої держави. Недарма сьогодні наші високопосадовці часто повторюють фразу про те, що на сьогоднішній день на території України не існує цілковито безпечного місця. А деякі священники говорять, що сьогодні Схід України — це вся Україна. А як вістку про початок повномасштабного вторгнення Російської Федерації сприйняли у Вашому екзархаті?

Досвід війни ми мали. Ми бачили наслідки війни. Ми бачили, як виглядає війна у 2014 році і що залишається після неї: переселенці та смерті. Все це живе у нашій пам’яті і насправді це не так легко можна було розгубити за цей час.

На цьому новому етапі нас заскочила масштабність. Деякі люди переживали страх та дезорієнтацію. Дуже важливо, що наші отці виконували те, до чого вони покликані. Вони були з людьми. Вони передавали так важливий спокій, через своє жертовне служіння. Війні передувала пандемія в умовах якої ми навчилися камерно служити. Це теж був цікавий досвід, у якому отці вчилися душпастирювати в нових умовах, шукали різних форм, думали, як служити людям, щоб виконати наше покликання від Церкви — бути з людьми. Бог так приготував нас до війни, що ми були дуже близькими із людьми. Ми відчували серцебиття людей.

І коли почалася війна, цей зв’язок, який був започаткований під час пандемії, допоміг передавати людям заспокоєння там, де в цьому була потреба. Хоч, звичайно, ми не могли ні зупинити війну, ні зупинити величезний потік біженців, які тікали в безпечніші місця. Але ми були з людьми і намагалися давати людям спокій, якого їм не вистачало. Завдання Церкви — передавати людям те, чого вони в тому часі потребують найбільше.

6. Мабуть, відповідаючи на нові виклики, владика Степан Меньок звернувся із окремим листом до духовенства та вірних. Ми можемо його прочитати на просторах інтернету. Прокоментуйте, будь ласка, що саме просив владика у духовенства та вірних у цей час випробування?

Найголовніше — бути з людьми. Це основний посил: щоб священники були з людьми. Як би далі не виглядала динаміка чи розвиток подій, владиці було важливо засигналізувати це: випробування можуть бути різними, але ми маємо як священники залишитися з людьми. Це найголовніший посил, який, слава Богу, наші отці наші почули і з величезною посвятою продовжили служити народові Божому у нових обставинах.

7. Будь-яка війна також породжує складну гуманітарну кризу. Яким чином на сьогодні здійснюється соціальне служіння в екзархаті? Які парафіяльні спільноти чи священники сьогодні найбільше до цього долучаються?

Народ сьогодні надзвичайно об’єднаний у відповідь на біду. Він спільно шукає методи, як відповісти найкраще на те, щоб згладити всі ці жахливі наслідки війни.

На території нашого екзархату вірні у спільнотах, окремі інституції, такі як Карітаси, і окремо отці на парафіях відповідали й стараються відповідати на ті всі виклики, у тому числі на гуманітарні, перед якими тепер опинився наш народ. До прикладу, ми допомагаємо людям, які залишили свої домівки на території війни. Ми маємо служіння військовим у шпиталі, які також потребують спеціальної уваги. Це виклик, на який Церква Донецького екзархату тут старається давати достойну відповідь.

Для якісного і масштабного служіння людям в потребі, на теренах екзархату функціонують більш зорганізовані масштабні інституції які охоплюють увагою людей постраждалих внаслідок військової агресії: Єпархіальний донецький «Карітас» тепер вимушено перебуває у Дніпрі. Також, ще декілька осередків «Карітасу», які є на території екзархату, якісно, професійно і масштабно працюють. І не лише на тих територіях, де вони були створені, бо війна й тут внесла свої корективи. Йдеться насамперед про Краматорськ і Маріуполь. Вони були вимушені залишити свої місця і переїхали: Краматорський Карітас до Кристинополя, а Карітас Маріуполя до Запоріжжя. Крім цього у Запоріжжі також від 2016 р. працює Запорізький «Карітас». Поза масштабними організованими інституціями Карітасів, до служіння нужденним також залучені парафіяльні спільноти, в котрих і через які, теж намагаємося відповідати на гуманітарні запити нашого часу.

Сам владика-екзарх є ініціатором ідеї, щоб полегшити життя вимушено переміщеним особам. Йдеться як про людей з Маріуполя, так і про людей із окупованих територій Запорізької області. Як ви згадали, Запоріжжя є таким місцем, через яке переходить величезна кількість людей. Але в Запоріжжі є така тенденція, що люди, які їдуть з Маріуполя, як правило, тут лише транзитом. Вони прибувають сюди, щоб упорядкувати документи і тоді їдуть далі на, т. зв. безпечнішу територію. Ті, які є вимушеними переселенцям із Запорізької області, яка перебуває зараз під окупацією, то вони, як правило, осідають тут, у Запоріжжі. Тут існують місця їхнього компактного проживання, де ми присутні як Церква через «Карітас» і різні проєкти, ініційовані зокрема владикою. Також ми допомагаємо тим, які транзитом проходять через місто. Маємо різні форми підтримки цих людей. На цей час через Запоріжжя пройшло понад 100 тисяч людей. У місті є біля 40 тисяч вимушених переселенців, які залишилися. Усіх ми не можемо забезпечити нашою цілковитою увагою, але там, де можемо, — робимо. У місцях компактного проживання ми намагаємося створити наближене до нормальних умов проживання. У місця, які переселенцям дає влада, ми намагаємося закупити якусь техніку, щоб можна було приготувати їсти чи попрати речі. Купуємо посуд, постіль, продукти харчування. Це комплекс всебічної уваги до людини, щоб створити для неї умови, щоб вона, яка була вимушена залишити дім з однією валізою або без неї, могла відчути принаймні людську уважність.

8. Чи існує співпраця із державними органами? Як вона виглядає?

Співпраця з державою теж є. На рівні області існують проєкти, у яких ми задіяні. У ці часи дуже добре вироблена співпраця з обласною адміністрацією. Там побачили зацікавленість нашої Церкви потребами людей. Вони бачать наше бажання відповідати на потреби людей. Це маленька деталь. Але нарешті влада побачила те, що Греко-Католицька Церква є з людьми у повному значенні цього слова. Це означає, що ми є не лише з тими, хто є в храмах. Ми поруч із кожною людиною. У тому числі з тими, хто не є у наших парафіях, але і їм ми можемо послужити.

9. Не можемо уникнути запитання про страх, зокрема про страх перед очевидними загрозами. Чи присутній він серед духовенства та вірних? Як Ви намагаєтеся давати собі із цим раду? Де віднаходити сили та мужність?

Разом з владикою Степаном, нашим екзархом, ми служимо кожного дня Літургію. Жодного дня від початку війни не упустили її. Єпископ теж просив отців, щоб ми були у постійній єдності з Ісусом, який є Джерелом сили. І цей дух ми передаємо парафіянам. Я скажу навіть таке зауваження від себе, що перед війною у нас на щоденних Літургіях було менше людей. Тепер кількість людей, які присутні на щоденних богослужіннях зросла. І ми це бачимо. Це знак того, що люди почали відкривати для себе Джерело сили.

10. Війна — це також складні та глибокі зранення. Інколи вони призводять до зневіри, а часто — навпаки приводять людей до храму у пошуках відповідей. Чи можете Ви розказати про такі випадки своєрідних навернень з причини війни?

Те, що кількість людей на щоденних Літургіях зросла, це теж для мене є знаком пробудження. Ми можемо називати це словом «навернення», але це є знаком того, щоб Божа благодать вже принесла свої плоди. Люди не піддалися страхові, невизначеності, але навпаки відкрили себе на те, щоб бути з Ісусом. Є багато різних ситуацій, коли спілкування з людьми дає можливість, ніби лакмусовим папером, зробити замір, який видно відразу на очах. Люди розуміють, що сама війна не є кінцем. Людина є покликана до чогось більшого, аніж страждати і помирати. І багато людей, яких я вважав арелігійними раніше, — чи то чиновників, чи людей, які займали якісь посади, — розпочали цікавитися духовним життям. Тепер виразно можна побачити те, що Господь відкриває очі і показує людям ту генетично закладену віру в Бога, яка є в усіх людей. Вони це підсвідомо відчувають. Хоча не можуть до кінця сформулювати, що це віра. І у цьому якраз полягає завдання Церкви: бути відкритою і бути з людьми. І тоді сама присутність священника допомагає людям орієнтуватися у тому, що ми покликані до чогось більшого, ніж воювати. Ми маємо вище призначення. Люди, яких я роками переконував вінчатися, сповідатися — роблять це. Ми бачимо знаки, як Господь діє у таких часах.

11. І ще одне питання особистого характеру: чим війна є особисто для Вас?

Особисто для мене війна є особливим часом, в якому Бог для мене сформулював дуже виразно те, що християнство має дальшу перспективу та потенціал. Тепер я є свідком того, наскільки багато християнство може зараз і в перспективі, — чи то ближчій, а чи дальшій, — запропонувати світові. Світ опинився у глухому куті безвиході і кризи цінностей. Не лише йдеться про кризи цінності сусідського співжиття нас і росіян. Сьогодні ми також побачили Європу та поставу європейських держав, які мали християнське коріння і яке поволі тепер розпочинає віддавати новий пагінець такого переосмисленого, дещо втраченого і первинного християнства. Але завдячуючи саме християнству, Європа стала такою, якою вона є зараз. Це цікаві часи. І дійсно, Бог поміж тим, що це є війна, благословив нас стати свідками того часу змін. Вони відбуваються на наших очах. Можливо, ми їх одразу не бачимо, але те, що вони вітають у повітрі, відчувається.

12. Наприкінці, на Вашу думку, яким чином ми можемо, — і чи взагалі можемо, — наблизити нашу спільну перемогу як Церква, як священники та духовенство?

Кожен з нас на своєму місці повинен робити ті малі кроки, ми спосібні робити, які ми можемо зробити. Не треба мірятися величезними проєктами, не треба змагатися до чогось надзвичайного. Треба зробити те мале, що можу я зробити на своєму місці. Ба більше, усі наші справи ми маємо підсилювати молитвою. Недостатньо самого тільки соціального служіння. Недостатньо просто роздавати хліб. Недостатньо буде того, якщо всі поринемо з головою у те, щоб стати волонтерами для військових. Дуже важливо, щоб все було збалансоване молитвою. Ми маємо робити те, що можемо на своєму місці, але якісно і добре. Тоді перемога прийде.

Дякую за плідну розмову!


 

Розмовляв: о. Іван Вихор

Джерело: Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ