Стати люблячим батьком і за будь-яких обставин залишатися людиною. На переконання владики Степана — це є найцінніший досвід його двадцятилітнього архиєрейського служіння. Адже, у вівторок, 15 лютого 2022 року, екзарх Донецький владика Степан Меньок святкуватиме двадцяту річницю своєї єпископської хіротонії.
З цієї нагоди, в ексклюзивній розмові для Департаменту інформації УГКЦ, розмовляємо з архиєреєм про сенси, виклики, уроки і досвід єпископства. Владика Степан ділиться з нами спогадами про день хіротнії, пригадує курйозні випадки зі свого служіння. Розкриває секрети дитинства, юності і першого кохання. Також говоримо про монашество і священство у підпіллі, ігуменство у монастирі св. Альфонса, ректорство у Львівській семінарії, російсько-українську війну і виклики пов’язані з нею, а також про любов до води і тварин. Та про життя на теренах Східної України, які, за словами, ювіляра, є для нього радістю. Отже, розпочинаємо…
Слава Ісусу Христу! Владико, ми говоримо з нагоди 20-ти річчя Вашого єпископства. Що означає для вас бути єпископом? Як Ви собі це уявляли 20 років тому? А як розумієте сьогодні? Чи виправдалися Ваші очікування?
Слава навіки! Так, розпочалося з того, що мене повідомили про те, що я буду єпископом. Щоправда я довший час відмовлявся, але коли вже (2001 рік — ред.) в нашій Церкві створювався Донецько-Харківський екзархат (у 2014 р. екзархат поділено на Донецький і Харківський), то я погодився.
Ці терени мене приваблювали своєю місійністю. Я як редемпторист дуже люблю місії. Тому відразу відчув, що це моє. Таким чином розпочалася моя підготовка до єпископського служіння. Це була величезна територія за площею, понад 900 км. Пригадую, як на Синоді в Канаді показували карту України, то Донецько-Харківський екзархат займав 1/3 України.
Якщо говорити про мої очікування, то вони найперше були пов’язані з розвитком Церкви на Східній Україні. І це справдилося. Бо УГКЦ за останні 20 років дуже сильно розвинулася.
У 2002 році було зареєстровано 19 парафій. Честь і хвала тим священникам, які з цього часу почали працю над розвитком і їхня праця концентрувалася на їхніх особах. Вони мали можливість відкривати парафії. Станом на сьогодні у Донецькому екзархаті маємо зареєстрованими 72 парафії. Їх обслуговує на даний час 54 священники. Тому і є наші очікування найперше, щоб ці люди пізнали Бога.
Часто запитують чи ми відчуваємо радість від своєї праці. Звичайно, що відчуваємо. Бо є свідками зміни мислення людей. Важливо, щоб людина бачила ціль в житті. А кінцевою ціллю кожної людини звичайно є спасіння її душі через смерть і зустріч з Богом. Бо тут люди зовсім над цим питанням не застановляються.
Давайте пригадаємо Ваше дитинство. Ви походите з Яворівщини. Ваше дитинство припало на період підпілля УГКЦ. Якою була Ваша сім’я? Чи брали ви участь в підпільних Літургіях? Який найяскравіший спогад з цього періоду?
Так, пригадую дуже цікавий випадок з мого дитинства. Моя мама дуже хотіла, щоб я був священником. Пригадую, вона мені про це сказала, коли я мав десять років, що якби я став священником, то вона б мені купила усе, щоб я захотів. Я собі так думав, що би вона мені такого купила…? І вирішив, що це буде пістолет. Я собі дуже сильно це запам’ятав.
Думаю тепер так, звідки в неї така ідея в той час виникла? Бо я навіть не думав, що стану священником. В нас була Російська Православна Церква Московського Патріархату, бо в нашому селі священник прийняв православ’я. В цей час я з мамою ходив до церкви, вона мене за руку водила. Пригадую навіть свою першу сповідь у цього священника. Без сумніву перший поштовх до духовності мені дала мама. Основні молитви я сам вивчив з книжки. Старався приватно молитися щодня вранці і ввечері навіть тоді, коли служив в армії. Підпільну Церкву ми вже відкрили трошки згодом, коли я став дорослим. Мій друг сидів в тюрмі за бійку, там познайомився з греко-католицьким священником, потім з ним познайомив мене і так ми познайомилися з підпільними редемптористами. Так зав’язалася історія і таким чином ми відкрили підпільну церкву. Крім того в нас в Порудні був отець, який таємно служив. Інформація передавалася таємно про Богослужіння. Ми старалися приїхати на Службу Божу, не раз їхали 20–30 км.
Хто для Вас є прикладом для наслідування?
На мене велике враження справив о. Михайло Винницький. Це священник, який відсидів чотири рази у в’язниці за свої релігійні переконання. Мене вразила убогість, якої він дотримувався. Був одягнений у пошарпаному піджаку. Я ще ніколи таких священників не зустрічав. Він мав таку стару шапку, шо то аж стидно було з ним в ній ходити. Я його просив скинути ту шапку, бо казав, що він в ній виглядає як жебрак якийсь. Коли він кудись приходив з паламарем, то люди зразу бігли цілувати руку паламарю, бо думали, що то священник.
А він взяв ту шапку, подивився на неї і каже до мене: «Хай ще наді мною посміються».
В понеділок ми завжди мали молодіжні збори в отця. Приходили до нього і об’їдали все, що отець Михайло мав, а він з того тішився. Пригадую, раз не було навіть олії, на чому підсмажити, то він води налив на пательню і скоро почав смажити. Звичайно, що він був радим бачити молодь. Старший чоловік, коли є разом з молоддю, то він молодіє.
Яким Ви були юнаком? Що любили? Які захоплення мали? Чи робили збитки?
Ой, йой. Так я був збиточним хлопцем і пригоди мав чималі. Я прочитав усі можливі фантастичні і пригодницькі романи, зокрема Жуль Верна «Двадцять тисяч ллє під водою» й інші. Бібліотекарка казала, що мені треба премію за це дати.
Наприклад зимою, я відходив, відбивав собі кригу, брав велику жердину сідав і плив, як на кораблі. Припливав до дому, трохи відходив і повертався назад на свій «корабель». Одного разу, коли відбивав кригу, мені відсунулася жердина і я впав у воду, виліз весь мокрий, ледве до хати дійшов. Мама побачила, що я мокрий, побігла за татом. Тато каже: «Я його ще раз кину». А я думаю: «Та, хай собі кидає, я і так мокрий». Але привели мене до хати і вже нічого не було.
Ого…
Так, загалом були дуже різні випадки. На ковзанах провалювався у воду. Коли ріка розливалася, лізли на другу сторону, бо то цікаво було мені, як дитині. Мама мене бувало з прутом до дому гнала. Я скажу так, що мене було за що бити і мама сильно била. Був такий момент, що вона мене била, а я вирішив не втікати і не реагувати. Цікаво було, чим закінчиться. І вона перестала, їй стало мене жаль.
А які ще захоплення мали?
Також грав у футбольній команді, був правим нападаючим. У свій час дуже добре бігав. Люблю грати на гармоніці, люблю музику.
Ви також служили в армії? Що подарував Вам цей досвід?
Я дуже завдячую армії, що навчила мене дисципліни, фізичної підготовки. Коли я прийшов в монастир, то зауважив, як то нелегко молодим людям виконати обіт послуху. Просто нема внутрішньої дисципліни і все. Найважче зректися самого себе. Тобто своє «я» підчинити ігумену. Тому дуже важливо формувати силу волі.
Згодом Ви обрали монаший шлях. Що вплинуло на Ваш вибір? Чому саме монастир редемптористів?
Бачиш, тут знову треба розкривати секрети (сміється, — ред.). Мене молодь часто питає про те, чи я мав дівчину і чи був закоханим.
Звичайно, як звичайний хлопець я пережив досвід кохання. З одною дівчиною ми вже мали мати весілля, але з певних причин не склалося. Шкода, що вона вже померла дуже давно.
А була ще одна дівчина, яку я дуже сильно добивався. Був на весіллі, запросив її танцювати, а потім додому провести, а вона мені відмовила. А на другий раз вже погодилася. Я її запитав, чому вона передумала, а вона сказала, що хлопцям не можна відразу дозволяти. Ми зустрічалися тривалий час до такого моменту, що треба було вирішити женитися чи розходитися. І я роздумував над тим, чи йти в монастир чи женитися. Мої товариші деякі пішли в монастир: Михайло Колтун, Ігор Возьняк (Сьогодні це — єпископ Сокальсько-Жовківський та митрополит Львівський).
І я її одного разу запитав про те, чи вона знає, що люблять в монастирі люди. Вона сказала про молитву. І я їй обережно сказав, що певно не буду женитися. Тоді Маруся запитала, чого я до неї ходжу. І все — більше до мене навіть не вийшла. Щоправда, згодом вона вийшла заміж за дуже гарного чоловіка.
Ще був пов’язаний з нею дуже цікавий випадок. Одного разу мене запросили на урочистості до школи. Подзвонила до мене дівчина, я не міг приїхати, але кажу, що в тому селі мав дівчину. Вона мені каже: я знаю, то моя мама.
Потім вона стала директором школи і я приїжджав в село, служив Святу Літургію. По завершенні пригадую, вийшов, привітався, кажу, що залишилася така ж гарна, як була. Але що то вже говорити. Пройшли ті часи, де була любов, чомусь я поміняв її на служіння Церкві.
І родині редемптористів… Чому саме це Згромадження?
Я обрав редемптористів, бо найперше той священник, що сидів в тюрмі був редемптористом. По-друге, харизма цього чину — це служіння найбільш опущеним людям. З цією метою святий Альфонс і створив згромадження, щоб служити пастухам і подібним до них опущеним, неосвіченим людям.
Ця ідея мені найбільше імпонувала. Тому я і віднайшов своє місце серед тих людей, яким найбільше потрібна допомога — це Схід України.
Згодом Ви стали ігуменом монастиря св. Альфонса і ректором семінарії отців редемптористів. Чи пригадуєте яскравий епізод який у вас асоціюється з цим періодом?
Та, звичайно! Якраз тоді нам віддали туберкульозну лікарню на Замарстинівській. Правда ці приміщення ще до війни були нашими за сприяння Митрополита Андрея Шептицького.
Коли я став ігуменом, довкола була ціла купа наркоманів, машину нинішнього митрополита Львівського владики Ігоря обікрали повністю. Ми там стіни оббивали, боялися туберкольозних паличок. Бувало що за час молитви в храмі нам бомжі крали борщ, який ми варили напередодні.
Канадцям було дуже цікаво приїжджати до нас, бо в нас тут починалося відродження Церкви і дуже сильною була духовність. Їм було дуже цікаво поринати в це відродження. Вони жертвували кошти на облаштування монастиря, їм подобалася наша духовність.
Ми їм давали імпульс до розуміння, що Церква є живою. Завдяки тому, що наші священники вчилися у семінарії в Кракові, наших редемптористів знали і поважали по всьому світу. Поляки, зокрема професори, мають гарне почуття гумору, тому з ними завжди цікаво спілкуватися. Мені дуже подобалися їхні способи підходу до душпастирства. В них були молоді префекти.
Як виглядало навчання у семінарії Миколая Чарнецького на Голоско?
Це була семінарія редемптористів. Ми почали навчання з філософії і догматики. До нас приєдналися студити, зокрема ієрм. Самуїл Мусціпан й інші. Я викладав філософію і логіку. Дуже любив догматику…
Також Ви стали ректором Львівської семінарії. Чим для Вас став цей досвід?
Можна сказати, що ректором мене силою поставили (усміхається, — ред.). Мені було дивно, що мене обрали. До сьогодні не розумію чому. Ми не думали, що вийдемо з підпілля, тому я конспектував собі все. Дуже сильно любив філософію. Це унікальна наука. Я собі переписував конспекти і готував, бо думав, що ми так і будемо у підпіллі. Але, дякувати Богу, що ми з підпілля вийшли. Я не хотів бути ректором, але протоігумен Волошин просив йти. То так я і погодився. Був ректором чотири роки.
Владико Степане, щиро дякую за щирі і цікаві спогади про Вашу молодість. Повернемося до єпископства. Чи пригадуєте, за яких обставин Ви дізналися, що будете єпископом? Який Ваш спогад про день хіротонії? Що Вам запам’яталося?
У першу чергу пригадується, що була дуже велика перерва між свяченнями. Владику Михайла Колтуна святили у 1993 році, а мене у 2002. Я був першим, а після мене отримали свячення владики Ігор Возьняк та Гліб Лончина. Це було в соборі Юра, дуже багато народу зійшлося. Цікаво, що приїхали козаки з Донецька. Дуже сильно переживала моя мама.
Що цікаво, на фуршеті моя мама мене взяла і підійшла до Блаженнішого Гузара і каже: «Ви знаєте, що він мене не слухає».
Мені аж цікаво стало, як Блаженніший з цього вийде…
А Блаженніший каже: «Ви знаєте, моя мама так само каже». Мені дуже сильно запам’яталося, як мудро Блаженніший з того вийшов. Бо ким би ти не був, для мами ти залишаєшся дитиною і маєш її слухати. Тоді на хіротонії був нунцій. Без перебільшення це була подія на весь Львів. Фактично все почалося, коли я вже переїхав на Донеччину. Вже 12 травня відбулася інтронізація у Донецьку.
Єпископська хіротонія владики Степана Менька в архикатедральному соборі Святого Юра, м. Львів
Власне, через три місяці після хіротонії Ви вже були в Донецьку, де відбулася інтронізація. Львів, Донецьк — це кардинально різні світі. Як Вам було на початках? Як Вас зустрів Донецьк? Які були труднощі? Які перші враження і спогади? Адже довелося звикати не лише до нового статусу єпископа, а й до зовсім іншого середовища…
Це був день здвигу, дуже багато приїхало гостей, редемптористи, владики. Цікаво, що в той день була гра сонця. Довкола сонця люди побачили веселку. То якесь чудо, і та знимка є досі. Ганна Гайворонська, яка написала книжку про екзархат, зазначила тією знимкою якесь дивне знамення. Дальше почалися будні. Треба було їздити і формувати парафії.
Нам часто закидали, що це не наша канонічна територія. РПЦ звинувачувала нас, що ми насильно пхаємося. Треба завжди пам’ятати, що Церква є місійною, бо якщо вона перестає голосити Слово Боже, то її місія втрачається.
Це є послання Ісуса: «Ідіть і навчайте усі народи». Більше того, ми не йшли до вірних Московського патріархату. Там були наші люди, які переселялися і вони потребували нашої душпастирської опіки. Зокрема, це були люди, які вийшли з радянських таборів і їм було заборонено повертатися на територію Західної України. Вони були кістяком, а решта людей добровільно приходило на молитву. Було багато російськомовних людей. У нашій Церкві було також багато росіян. Навіть одного разу ми спробували молитися Святу Літургію російською мовою. Їх було 8–9 людей.
Які цілі Ви собі поставили, коли стали єпископом?
Я тоді був ще молоденьким, мав 52 роки (усміхається. — ред.).
У першу чергу, я собі постановив мету відвідати всі області. Це мені вдалося, бо сили в той час мав більше. Яка ж це краса їздити автомобілем по Східній Україні, особливо коли цвітуть соняшники, дозріває пшениця. Україна — неймовірно красива.
Які області України належать до Донецького екзархату після поділу у 2014 році?
Сьогодні екзархат охоплює Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську і Луганська області. А до Харківського увійшли: Харківська, Полтавська та Сумська області.
У чому особливість Східної України?
Східна Україна має освою відмінність в тому, що там цілковито опущене релігійне виховання людей. По селах нема церкви, хіба десь в районі. Це було викликом — зрозуміти, як виховувати людей в середовищі, в якому немає храму, а навіть будинку культури. У західних областях, навіть в моєму селі на Яворівщині, був будинок культури. Пригадую, як був малим і ми там ставили п’єси. А хто там на Сході знав, що таке п’єса, чи ще більше, її ставив? Там хіба сходяться випити і на дискотеку. Попри духовну кризу у східняків збереглося природнє відчуття поваги до Бога і до священника. Коли вони приходили до церкви, то в них було зовсім інше відношення до священника, навіть відмінне від того, що є в нас на Західній Україні.
Пригадую, як йшов раз по вокзалі і до мене бігли люди, щоб руку цілувати, бо знали, що я єпископ, мав панагію. Здивував мене один хлопець, який попросив благословення. Я його запитав, чи він мене знає. Бо в нас фактично до єпископа підходять, коли вже його знають. А він не знав, просто попросив благословення.
На вокзалі раз кажуть: «Батюшка, благословіть з Тетяненим днем». То якраз випадав День студента. Я зауважив, що люди знають навіть календар, коли вшановують пам’ять святої. На цих теренах також дуже багато протестантів. Я побачив, що місце порожнім не буває.
Єпископська хіротонія владики Степана Менька в архикатедральному соборі Святого Юра, м. Львів
Чи хотіли Ви бути єпископом на Сході? Якими були Ваші перші відчуття та враження?
Звичайно! Що мені там Західна Яворівщина (жартує, — ред.) Тут своїм є кому працювати. Я зі Сходу нікуди не хочу йти. Перебувати тут для мене є радістю! Не хочу йти ні в Америку, хоч був там тисячі разів. Це не моє.
Тут можна спостерігати за народженням і розвитком парафії. Спочатку вона починається з 3–5 людей, згодом розростається. Тоді вже так радо дивишся.
Які реалії були в Донецьку у 2002 році? Які тоді були мрії, очікування і плани?
Це цікаво, але наша Церква мала великий авторитет у місцевої влади. Завдяки цьому ми отримали три земельні ділянки у самому Донецьку. Тоді пішов дуже сильний рух українізації. Більшовики і комуняки трохи присіли. Цей рух зробив велике підсилення. Наприклад Лук’яненко, мер міста, допоміг нам у багатьох речах.
Люди теж гарно зустріли. Наприклад, коли я виходив з поїзда, козаки зробили шеренгу так, як зустрічають поважного гостя. Потім вони прийшли до церкви. Щоправда, народу було дуже багато. Ми в готелі «Шахтар» мали обід. Це святкування мало ефект для них. Також нас і боялися, бо казали, що ми уніатська, бандерівська Церква.
