Історія перша: Для чого їхати на схід? Молодіжний простір “Рідна хата”, Кривий Ріг.
Отець Іван Талайло при знайомстві представляється батюшкою. Мені дивно це чути від священика з Львівщини, але специфіка регіону залишає свої відбитки - починаєш називати себе так, як тебе називають твої парафіяни, говорити їх мовою. Отець приїхав у Кривий Ріг в 2016-му році, після двохрічного служіння в окупованому Донецьку. Перший час служив на парафії Володимира і Ольги, тоді заснував ще одну греко-католицьку парафію, третю у Кривому Розі, і “почали рухатися”, каже отець. Купили ділянку, зробили кімнату чотири на чотири, пофарбували. Призначив першу службу: “Хто прийде, той прийде”. Прийшло троє людей.
Навіть будучи в тій самій кімнатці, важко уявити, як проходило тут служіння. Отець каже, що було складно.
— Багато людей, на жаль, напевно, не приходять сюди, бо коли ми знайомились вперше, вони приходили, дивились, що це стара хата, дивились, що це можна проїхатись і зайти в величезний собор, розписи, все, а тут якась халупка. І були такі люди, що вони прийшли, розчарувались, може вони очікували чогось іншого, більшого і пішли. Надіюсь, вони ще колись прийдуть, бо храм видно на центральну тут вулицю Миру.
Отець не приховує труднощів чи розчарувань. Навпаки, помітно як надії рухали його вперед.
Через рік викупили сусідню ділянку, щоб побудувати церкву. В одній з кімнат закинутого будинку знайшли сорок шприців. Каже отець, там збирались наркомани, і по нині не раз забуваються, приходять, а тут “оп-па, церква будується”.
Те приміщення, чотири на чотири, де на початках проводив служби отець з трьома людьми, досі стоїть. Тільки забите тепер речами і фотографіями. Фото на пам’ять, речі на поміч. Соціальний гардероб - каже отець на вщерть заповнену кімнату. Люди зносять хто що може. Тут дитяче ліжко двоповерхове, там маленьке ліжко, матрас. Поруч зводиться нова церква названа на честь святого Миколая. Вже значно більша, ефектніша, і з вигляду точно нагадує церкву, вже хоча б куполом. Там якраз стукають і грюкають - вставляють вікна, заповнюючи простір монтажною піною.
На задньому дворі ще одне приміщення, теж не закінчене. Поки зводять храм, воно слугує місцем для служінь, а ще для зборів і заходів родин загиблих, Пласту - криворізького ровесника тутешньої церковної спільноти і парафії. Всі вони - єдине ціле “Рідної хати”, котру на базі парафії заснував отець з кількома волонтерами.
— Розумію, що сам храм - це добре, але це мало. Особливо в цих краях, — говорить священик.
Зараз в будівлі лише основне: каплиця, санвузол, кабінет. Колись, каже отець, хотів зробити свій кабінет, навіть почав чіпляти подяки, а тоді зрозумів, що кабінет ще зарано. Тепер тут п’ють каву, спілкуються, сповідають, — словом, все що можуть. Подяки, втім, залишились. Серед них відзнака від президента — “За гуманітарну участь в антитерористичній операції”.
За проектно-офіційною версією “Рідна хата” - це соціально-пасторальний простір, але по-простому, чи то пак, по-людськи, це спільнота людей, об’єднаних християнськими цінностями, і місце, де кожен зі спільноти може себе реалізувати.
У приміщенні і їдять, і сплять, часом дивляться фільми, грають в настільні ігри, моляться, проводять катехизацію, гуртки, табори. Організатором може виступити будь-хто охочий. З особливою радістю користується з цього пластунка Аня, котра вже сама починає ініціювати такі зустрічі.
— Тусовки - ми це називаємо, — говорить Аня. Вона приєдналась до спільноти у 2019-му році, коли переїхала зі Львова, і ця парафія для неї стала домом, ще одним місцем, де можна бути собою, де дадуть відповіді на будь-які питання, каже дівчина.
Отець Іван розповідає, що проводять тут одноденні або двох денні табори, які молодь називає тусовками. Обирають для цього табору тему, востаннє, наприклад, говорили про щастя. На цю тему мають бесіду. А між тим проводять зранку Службу Божу, сповідь для охочих, співають пісень, танцюють, смажать сосиски на вечерю, грають настільні ігри. Для роботи з молоддю однієї молитви замало. Якось про цей табір навіть написало місцеве криворізьке онлайн-видання, сміється отець і цитує заголовок: “Батюшка пустілся в пляс с дєтьмі на уліце. Что случілось?”.
Тут збирається і пластунська, і не пластунська молодь, але об’єднує їх всіх бажання чогось більшому у своєму житті та цінності - Бог і Україна.
— Я в дитинстві такого не мав, зітхає отець. - Навіть якщо ця молодь не буде сюди приходити до храму, далі собі піде по життю, то у них залишаться приємні спогади з цього місця.
Щасливі діти, котрі щось пропонують, питають, коли можна прийти, повертаються і залишаються - саме це називає отець справжніми результатами роботи. Не будинки, не події - люди.
Окрім роботи з молоддю, проводять тут і зустрічі для старших. У просторі працює психологиня, пані Тетяна, котра провадить роботу із родинами загиблих. Раз на два тижні працює з родинами і раз на два тижні з дітьми.
Робота з родинами загиблих почалась минулого року. Вони прийшли до отця з бажанням співпрацювати. Допомагати матеріально парафія не мала змоги, тому домовились про постійні збори, психологічну підтримку. За рік ці окремі спільноти здружились і вже працюють разом. Родини загиблих отримали увагу, а парафія - команду.
Спільнота “Рідної хати” так і формується - з парафіян і їхніх дітей, з пластунської спільноти Кривого Рогу, з центру допомоги бійцям АТО, з родин загиблих. Кожен зі своєю метою, вони формуються в колі спільних цінностей і творять єдиний простір для розвитку.
— Я не люблю спокійне життя, — відповідає отець на питання: “Чому ви почали “Рідну хату?”. Говорить, що завжди поставала проблема і потреба в команді. Ресурси були, але людей, котрі мають такі ж цінності і готові щось робити - не було. “Рідна хата” повстала з мрією створити простір для однодумців. І вже за кілька років ротацій і змін, з’явилась єдина в своєму баченні команда.
Проект Рідної Хати починали з одними людьми, ще на Школі Відповідального Служіння від Української Освітньої Платформи, а продовжують вже з іншими. Команда формується і перевіряється часом, учасники постійно змінюються. Частина попередньої команди зараз розвиває Пласт, частина реалізує себе деінде. Люди приходять, побудуть і йдуть. Це не може не турбувати, втім, в цьому є беззастережний плюс - якби людина, для якої це не важливо, не пішла б, то не було б теперішньої команди, котра бере ініціативу, пропонує рішення, знає чого хоче. Теперішня команда разом вже рік і отець сподівається, що затримається вона надовго.
— Дуже мене турбує питання: чому нема постійних людей, які щось роблять? Є постійні люди, які приходять на парафію помолитися, чи посповідатись, чи попричашчатись, а активних діячів бракує.
Люди підтягуються, каже отець, але люди інертні. Багато “балаболів”, котрі говорять, тегають в фейсбуці, а на пропозицію щось робити разом, відхиляються: не можуть, не хочуть, не вдається.
— Я до кінця не можу сказати, чому так. Думаю, це можна змінити працею з тими людьми. Тобто треба більше вкладати в людей, ще більше вкладати в людей.
В просторі збирається дві команди - команда, що збирає заходи та команда, що тримає простір в порядку. Отець називає всіх поіменно:
— Це пані Ірина, це пані Альона, це пані Олена, (там різниця, Альона і Олена), це пані Тетяна Денисюк, пані Тетяна психолог, пані Марія - перша парафіянка, пані Зеня, і пані Ірина, - а тоді спохвачується, — в нас тут день народження сьогодні, ми і дні народження тут святкуєм, забув сказати.
Команда зібралась на тренінг з комунікацій. Вчаться першим чином комунікувати між собою. Обговорюють, кому що важить найбільше. Починає отець Іван:
— Я не люблю коли запізнюються, особливо без попереджень, не люблю коли ґнирають.
— Шо?
— Ґнирають.
— Що то таке?
— Коли ниють. Люблю, коли запитують. Це пов’язано з миренням. І, звичайно, люблю підтримку. І для мене важливо, коли людина відноситься уважно, чує тебе і намагається зрозуміти.
По закінченню тренінгу отець показує ляльки-мотанки, що прикрашають книжкові полиці. Їх зробила колишня учасниця команди. Пластун, пластунка та іграшковий отець - вийшов той, геть як справжній, лише в мініатюрі. Творчість команди, каже отець, як і непердбачуваність вражають. Кожен додає частинку себе у свою роботу, і виходить щось унікальне, те, чого навіть не могли передбачити наперед.
— Настільки кожна людина, яка тут приходить, є особистість, індивідуальність і така людина творча, що якщо б робити так все, як я хотів, чи ми хотіли на початку, цього б не було зараз.
У теперішньої команди для "Рідної хати" багато планів. І в програмі, і в будівництві. Каже отець, що хоче підштовхувати команду, передавати реалізацію на їхні плечі, хоче бачити, що все це комусь потрібно. Говорить, що міг би вже поїхати звідси, та поки не їде - треба довести роботу до кінця.
— Я мрію про те, щоб в "Рідній хаті" була така мінідержава, маленька, забезпечена, яка циркулює зранку до вечора, і циркулює без мене, що найголовніше.
Для священика зі Заходу робота на Сході має свою специфіку. Але де цієї специфіки немає? У кожного свої проблеми, свої мігранти та емігранти, свої трудоголіки, алкоголіки, наркомани. І Кривий Ріг не вийняток, тут теж багато проблем. Як і всюди.
— Весною сюда приїжджаєш, як в чистилище. Сіре, може навіть нещасне. Багато людей виїжджає. Десь 10 парафіян виїхало, хто в Хмельницьку область, хто в Одеську. Сім’я одна в Южне переїхала. Одна жіночка перед смертю казала мені: “Отче, ви тут довго не затримуйтесь, бо я тут прожила сорок років і тепер жалію”. Ви знаєте, мене це підтримує.
Якщо в Пласті гасло “Бог і Україна”, то в Кривому Розі проблема з обома частинами цього гасла, розповідає отець Іван. І якщо якісь патріотичні речі ще відкладаються, то з релігійною - проблеми. Навіть у дванадцять років в голові каша. Синкретизм, - говорить отець, ніби ставить діагноз. Тоді пояснює, що це щось на зразок суміші східних релігій, “русского міра”, поняття чакр і магії з японських мультфільмів разом з християнством. Словом, збірна солянка вірувань.
Отцю доводилось спілкуватись та допомагати і наркозалежним, і алкозалежним, і залежним від кохання, і з набутою безпорадністю чи фінансовою неграмотністю. Якісь історії закінчувались добре, якісь не дуже. Не всім можна допомогти, не всіх можна змінити. Хтось знайшов сім’ю і роботу, комусь не допомагає нічого.
Майже все починається з компанії. Людина має бути в спільноті, говорить отець, і розвиває таку спільноту, яка стала б домом для інших, розвивала цінності, вчила любити. Отець Іван переконаний, що дорослих важко змінити, тому і починає працювати з молоддю.
Одинадцятирічний Богдан, батько котрого загинув в АТО, вже сім років живе в Кривому Розі. Переїхав сюди з Макіївки. Про Рідну Хату розповідає:
— “Рідна хата” — це був наш такий проєкт, щоб ми тут могли знаходитись ніби вдома і розуміли, що у нас все може бути файно.
Отець каже, що парафія може дати щось нове цьому місту, своєю роботою може змінити стереотипи про Церкву.
— Тут недавно була жінка, депутатка міської ради, вона казала: “Для мене дотепер церква — це були жіночки в хустинах і сильний запах ладану, але я тут у вас, і у вас щось не так”. Для мене це нормально, а для цієї людини це щось нове.
Отець намагається зрозуміти сучасну людину, вловлювати зміни і пропонувати рішення.
— Я розумію, що мені особисто “Рідна хата” потрібна для реалізації. Храм, молитва, сповідь — це добре, але сучасна людина, мені здається, попри основу, потребує чогось такого, що наповнює цей простір церковний. Наповнює собою, іншими.
Все пізнається в порівнянні. Віра заходу, віра сходу. Світогляд розширюється разом з внутрішніми кордонами, коли приймаєш іншість людей, іншість світів, десь співставляєш, десь черпаєш, десь змінюєш. Знайомишся з простором Сходу, як з простором, де “концентрований Ісус”.
Отець Іван народився в Львівській області. Прислуговував ще зі школи. Тоді монастир у Франківську, замість університету Франка, семінарія у Дрогобичі, п’ять років місій на Схід під час навчання - на Різдв’яні вертепи, пасхальні гаївки, літні табори.
— Думаю, поїду собі один раз подивлюся, на Пасху. Коли я їхав, то ми домовлялися тоді зі своєю теперішньою жінкою, що їду я один раз. Нас з семінарії відпускали не так часто, то, кажу, один раз поїду. А до закінчення семінарії жінка питала: “Може ти хоч один раз лишился тепер?” Я почав їздити постійно. Не можу сказати чому. Воно мені сподобалось, така штука дуже розширює світогляд. Коли на заході, наприклад, вийшов з семінарії, дали якесь село там, Служба Божа, бабусі принесли сумку, дали зарплату, все, клас, то тут все зовсім по-іншому.
Ця іншість “зайшла”. Тому як тільки Іван став священиком — поїхав туди. Якраз починалась війна.
— Було дивно, бо я на вокзалі виходив з сумками, а люди всі з сумками в поїзд сідали. Це був такий момент, вже була ніби війна. Травень 14го року — це вже були блок-пости, вже були бої за аеропорт, і ми там лишились двоє священиків. Більшість виїхали, оскільки було небезпечно.
До війни греко-католицьких священиків у Донецьку було дванадцятеро. А залишилось двоє, розповідає отець Іван. Їх двох і забрали на допити окупанти. Колишня поліція, каже отець.
— Коли нас забрали на допити, вони зрозуміли, що ми не маєм нічого, що ми нічого не брешем. Нас було двоє, вони співставили наші слова, зрозуміли, що ми говорим правду, за нами нічо кримінального, ми не є агенти не знати які, на “кавота работаєм”, ми просто звичайні священники. І сказали: “Батюшка, єслі ти прієхал здєсь толька малітса, то пажалуста”.
Говорить, що часть питають, як було в Донецьку, але він відповідає, що ще не час. Коли прийде час, каже, можна буде розказати більше. Там ще є люди, є спільноти, є священики. Люди збираються, моляться, і це, говорить отець Іван, добре. Багато говорити про окупований Донецьк отець Іван не хоче. Замість того, щоб розповісти, як бути греко-католицьким священиком в окупованому Донецьку - показує статтю. Читаємо заголовок: “У Донецьку священика УГКЦ садили на електричний стілець”. “Не уявляєте?” - перепитує. - “Я собі теж не уявляв, що таке можливо”. Каже, розповіли владиці і попросили, щоб нікому не казав.
— В Донецьку є три наші храми. І 5 парафій наших є, так, на сєкундочку. Українською мовою служиться. Нормально все, відкрито, до храму ходять люди, як тут. Тільки приходить чоловік який за всім слідкує, що між собою люди говорять, що батюшка на проповіді “скажет”, та й все. Щось не так зразу дзвонить: “батюшка, ви ж обєщалі только малітса, а пачєму ви людям фільми рєкамєндуєтє сматрєть?” І так сьомий рік.
Отець два роки туди їздив: місяць-півтора був там, тоді на два-три тижні виїжджав. А січні 2016-го вирішив, що більше не повернеться, після того як дружина сказала, що отець “змінився”. Тоді і переїхав в Кривий Ріг. Говорить, що якби Бог показав йому бодай момент з власного священичого життя, то, мабуть, не став би священиком.
— Я уявляв собі це зовсім все по-іншому і якщо б я знав, що мені доведеться пережити те, що я пережив в Донецьку, будучи священником, то я б не став, я б боявся. А оскільки я цього не знаю, то це дуже класно. Цікаве життя з одної сторони, а з іншої - воно постійно вимагає зусиль від тебе, як від людини. Воно само по собі не тече, це мусить бути співпраця. Бог тобі щось пропонує, а ти мусиш обирати, чи ти це зможеш, чи не зможеш.
Отець обрав місію на Сході. Каже, що його особиста місія тут - не дрімати. Вийти з комфортного середовища і працювати назовні. Дозволити людям пізнати Бога. Хоча б тим 30-ьом, чи 40-ка, котрі сюди приходять. Говорить, хоче щоб вони зрозуміли, що є щось більше, ніж “морє, піва, і робота”. Питає риторичне - для чого? Пахати кожен день, загинатись на роботах, на заводах і комбінатах, щоб поїхати двічі в Туреччину. Це мало, говорить отець. Завеликий ресурс, щоб забезпечити відпочинок.
Для цього треба відкриватись, треба бути більше ніж просто церква, більше ніж молитва чи сповідь. Бути творцем. Творити спільноту, творити простір, творити добро врешті-решт. Не достатньо бути прозорим, потрібно бути відкритим. Може тоді і різниця захід-схід не істотна. Просто на сході легше осягнути істину?
— Церква на сході не має шансів жити закрита сама в собі. Якщо би я тут відкрив громаду, зареєстрував парафію і сидів би в тій маленькій хатинці, чекав, що хтось прийде сюди, то я би й далі чекав. Якщо на заході всі знають, що таке Греко-Католицька Церква і щонеділі треба йти до храму, то тут напевно дев’яносто відсотків так не робить і не знає. Треба йти до храму на Паску, на Богоявління, освятити воду. А що там кожної неділі робити? Ніби й не нагрішив так сильно, нє? Якщо попри те, що священик може бути тільки в храмі, там життя все одно йде. Тут так не вийде. Тут треба бути поза храмом, щоб більше людей бачили тебе і питалися, як мене в Донецьку питали: “Батюшка, ти чєй?”.
