28 серпня 2021 року Божого єпископ Степан Меньок, екзарх Донецький УГКЦ, прибув до села Званівки, що на Донеччині, щоби очолити Божественну Літургію та Відпуст у храмі Преображення Господнього при монастирі Серця Христового Василіянського Чину Святого Йосафата. Тими днями владика відвідав також парафії в навколишніх селах. Повернувшись із мандрівки, архієрей ділиться власними враженнями та спогадами про розвиток парафій на Сході України.
Три парафії на Сході України…
Три села – Званівка, Роздолівка та Верхньокам’янське (Чубарівка) – були засновані в 50-х роках під час насильного переселення людей з західних областей України на Схід.
Українці були переселені також в результаті операції «Вісла», коли за домовленістю СРСР та Польщі з території останньої були виселені українці і представники такої народності як лемки. Я особисто мав можливість відвідати ціле лемківське село поблизу міста Луганська 2007-го року. Село називається Переможне.
Ці перші групи людей, осівши на цих землях, постаралися, щоб були засновані релігійні громади, але в радянські часи вони не були зареєстровані, адже люди, напевно, пам’ятали про свою тяглість до Української Греко-Католицької Церкви.
Щойно наша Церква отримала свободу для реєстрації в державних органах, в селах Званівці, Роздолівці та Чубарівці (тепер Верхньокам’янське) були зареєстровані греко-католицькі громади та розпочалось будівництво храмів. Першими постали святині в Роздолівці та Чубарівці. Село Званівка в той час вже знаходилось під духовною опікою отців-василіян, які розпочали будівництво великого храму Преображення Господнього та монастиря Серця Христового.
2002 року я вперше прибув на територію Донецько-Харківського екзархату УГКЦ як єпископ-екзарх і мав нагоду відвідати ті села, де замешкували переселенці з Західних областей України. В 1947 році відбулася операція «Вісла», де за згодою двох держав СРСР і Польщі виселялися жителі українського походження з Польщі, найбільше потерпіла така етнічна група, як лемки.
Пізніше і ще покотилася друга хвиля переселення в 1951 році. Це стало причиною великого нещастя людей, які були абсолютно не готові психологічно до насильницької переміни місця проживання.
Як було згадано вище, я був в одному з сіл з назвою Переможне, біля Луганська, де проживали лемки-переселенці. Цим селом вже опікувався священник Церкви Московського Патріархату, бо люди не могли знайти греко-католицького отця. Попри все, лемки, переселені на Луганщину, старались зберегти свої традиції. 2007 року я , разом з о. Михайлом Ющишиним парохом храму Христа Царя, що в Луганську, був присутній на зустрічі з цими людьми, що відзначали 60-роковини від часу переселення. Жителі зібрались навколо величезної ватри і одна пара – чоловік і жінка – співали лемківських пісень.
Під час збройної агресії на Сході України в цьому селі місцеві мешканці проявили національну свідомість, допомагаючи українським військовослужбовцям. Коли територія села була вже підконтрольна так званій ЛНР, через доноси було кілька людей було розстріляно за підтримку Збройних Сил України.
Крім того, в Донецькій області проживали також переселенці, яких захопила друга хвиля примусового переселення і компактно проживали в таких селах як Званівка, Роздолівка та Верхньокам’янське.
Коли я звершував Божественну Літургію на храмове свято Зіслання Святого Духа в Роздолівці, я зауважив, що спів хору – такий самий, як в наших храмах на Галичині, обряд богослужінь – такий, який притаманний нашій традиції. Обернувшись для благословення, побачив заповнений людьми храм. Багато з них прийшли з цікавості – там дуже давно не було єпископа. Вірні в тому селі були надзвичайно активними і настільки спраглими духовної опіки, що під час гостини сказали до мене: «Владико, якби ви надали нам сталого священника, ми вже маємо цеглу, щоб збудувати йому хату!».
Отці-василіяни жили за 20 кілометрів від Роздолівки і могли обслуговувати ці села. У самій Званівці отці-василіяни розпочали будову великого цегляного храму, яка затягнулась на роки. Згадають тут про отця Софрона Попадюка, який жив в монастирі та ревно працював на парафії з молоддю. Отець Софрон був тоді знаим гспільно на богослужіннях. Сьогодні отець Софрон вже має далеко за 70 років, а ще п’ять-шість років тому він міг пірнути з кручі в Дніпро та пере плисти його – такий загартований чоловік. Завдяки людям, які були готові відчайдушно нести Слово Боже на Схід України, почали з’являтись малі громади греко-католиків. Ці громади мали змогу розвиватись завдяки ревній праці священників-першопрохідців Донбасу, серед яких о. Микола Крецул, о. Василь Пантелюк, о. Василь Іванюк, пізніше до них долучились о. Віктор Коханський та інші. Тоді всі ці території належали до Києво-Вишгородського екзархату, з якого 2002 року були виділені Донецько-Харківський та Одесько-Кримський екзархати, що дало змогу краще організувати пасторальну працю.
В теперішньому часі я часто відвідую монастир і парафію в Званівці. Хоч там часто міняються настоятелі, все ж мушу визнати, що провінційний уряд Василіянського Чину Святого Йосафата призначає для служіння на Сході дуже гарних і ревних ієромонахів, кожен з яких старається внести щось нове в життя громади. Зараз вже закінчена будова 2-го поверху монастиря, облаштовані затишні гостьові кімнати, в яких приймають гостей під час паломництва до Званівки. Отці багато часу приділяють праці з молоддю, мають катехитичні класи. Втішає й те, що величезний храм, який може вмістити до 2000 людей, в неділі та свята є майже заповнений.
28 серпня відбувся відпуст у званівському храмі Преображення Господнього. Папа благословив цю прощу окремою грамотою від Апостолької пенітенціарії. Грамота проголошує, що кожна особа, яка прибуде на прощу, посповідається та причаститься, отримає повний відпуст з дочасних кар за гріхи. Коли відвідую цю парафію, завжди втішаюсь великою кількістю дітей та молоді, які є майбутнім нашої Церкви на Сході України.
Село Верхньокам’янське колись носило назву Чубарівка. На другий день після прощі в Званівці, 29 серпня, я звершив в тамтешньому храмі Різдва Христового Божественну Літургію. Парафії села Верхньокам’янського вже 30 років. Всі ці роки там служив отець Микола Крецул. Отець Микола вирізнявся невтомною працею з дітьми, оскільки за освітою він вчитель. Великий його здобуток – започаткування в селі приватних викладів християнської етики. З великим сумом я мусив сповіщати людей про те, що отець Микола тяжко захворів і вже не повернеться до служіння на цій парафії. Всім було дуже важко це сприйняти, і мені важко визнати – величезна парафія лишилась без свого ревного священника.
Я часто звертаюсь по допомогу до наших єпископів із західних областей України, де духовні семінарії щороку випускають велике число кандидатів до священства, але переважно ці випускники не готові до служіння на Сході України. Нам треба працювати на усвідомленням того, про що писав Митрополит Андрей Шептицький: «Без Сходу України ми не матимемо повноцінної Української Греко-Католицької Церкви».
Коли я розповідаю людям на Сході про розуміння Церкви, розуміння пасторальної праці священника, то всі слухають з великою увагою. Головне, що треба усвідомити – крім чисто обрядового виміру церковного життя має бути внутрішнє спрямування людини, розуміння Божої любові, без яких ми можемо спостерігати явище, зване «обрядовщина», яке часто бачимо в різних релігійних громадах, де християнство стає номінальним, висуваючи на перше місце зовнішні прояви віри, але не маючи серйозного підґрунтя розуміння любові до Бога і ближнього.
Після Божественної Літургії у Верхньокам’янському я, о. В’ячеслав Сеник, ігумен званівського монастиря Серця Христового, о. Теодозій …, ігумен луцького монастиря отців-василіян, та о. Павло Федусів, один з провінційних дорадників, поблагословили дітей та вчителів на початок навчального року. Я познайомився з директоркою школи. Вона практикуюча християнка і сказала, що 8 шкільних вчителів є практикуючими християнами та належать до нашої парафії. Кількома місяцями раніше, виступаючи на вечорі пам’яті примусового переселення у 70-ту річницю тих подій, вона сказала важливу річ: «педагог – це покликання від Бога, а всі інші – від людей». Цього разу я перефразував її, додавши, що педагог і священник – це покликання від Бога.
Священник і вчитель – це ті особи, які найбільше відповідають за виховання дітей. Але крім школи і церкви є ще сім’я – головне місце виховання, маленька Церква, від якої залежить подальший життєвий шлях людини. Особи, добре виховані в сім’ї, школі та храмі, пізніше складуть покоління тих, хто займе керівні місця в нашій державі. Це були б люди, які мають чітке розуміння, хто такий Бог, що таке віра, як проявляється любов до ближнього, і тоді наше суспільство і наша держава позбулися би тягарів корупції, від яких зараз так страждаємо.
З цієї мандрівки ми повернулись радісними та одухотвореними. Всю дорогу я роздумував про те, якою важливою є праця з людьми, з дітьми, з молоддю.
Такі мої короткі роздуми над майбутнім України. Якщо ми хочемо, щоб наша Церква розвивалась і на Сході Україні, мусимо думати про перспективи, залучати до місійної праці молодих священників – випускників семінарій, В кінці вересня ми плануємо розпочати поїздку по семінаріях разом з синкелом у правах місійного служіння нашого екзархату. Було б добре, якби цю потребу в священниках для східних місійних терен розуміли місцеві єпископи та ректори семінарій.
єпископ Степан Меньок, екзарх Донецький УГКЦ
Фото: https://zvanivska-gromada.gov.ua/
