Єпископ Ян Собіло – католикам України: “Як сім’я будьмо солідарні з братами і сестрами, які страждають від війни”

13 Січня 2017

Побувавши перед Різдвом разом з Апостольським Нунцієм у Донецьку та Луганську, я хочу поділитися деякими спостереженнями про те, як живуть, а точніше, як виживають на окупованій території наші брати і сестри, греко- та римо-католики.

Кожен, хто за останній час мав змогу побувати в Донецьку чи Луганську, бачив людей, які там живуть і те, як вони живуть. Особисто я можу говорити лише про католиків двох обрядів, яких ми відвідували з душпастирським візитом разом з Апостольським Нунцієм Архієпископом Клаудіо Ґуджеротті. Тому не з чужих слів знаю і кажу про те, як складно їм сьогодні виживати.

Ті, про кого ми говоримо, – це люди, які не потрапили під жодну програму допомоги ззовні, що могла б їм гарантувати переїзд у спокійніше місце. Не у всіх є родичі в підконтрольних українській владі регіонах або за кордоном, які могли би їх поселити в своїх домівках. Не всі мали заощадження, щоб утекти звідти і придбати власне житло в іншому місці. Ті, хто міг, зробили це. Залишилися люди, які ледве зводять кінці з кінцями і просто опинились у невдалому місці в цей складний час. І зараз вони не бачать жодних перспектив і варіантів переїзду, щоби почати будувати своє життя спочатку. Втім, перебуваючи в надзвичайно складних умовах, наші брати і сестри зберігають надію на Бога та любов до України.

Коли хтось на своїй кухні чи у Фейсбуці скаже, що «там лише сепаратисти і не варто до них їздити», то можна знизати плечима і промовчати. Всім не поясниш, усіх не переконаєш, тим більше, що в кожного можуть бути власні мотиви так вважати, і не завжди ці мотиви прозорі, а тим більше християнські. Та коли таку думку висловлює професор або експерт, усе стає трохи складніше. І деякі речі необхідно виправляти, уточнювати, адже в цьому наша відповідальність не лише перед людьми, але й перед Богом! Тому я переконаний, що ми повинні захистити від наклепу людей, які точно не заслужили на закиди, начебто вони «вороги України». Першим це зробив Архієпископ Клаудіо Гуджеротті.

Багато жителів Луганська і Донецька почуваються українцями, моляться за своє місто, свою країну і вірять, що перебуваючи там, вони дочекаються повернення окупованих територій до складу України. Ці люди заслуговують на велику повагу і на нашу допомогу. Можливо, саме завдяки тому, що вони там залишилися, в майбутньому ці території повноцінно повернуться до України. Уявімо лише на мить, що всі, хто почуваються українцями та патріотами, виїхали з окупованих територій. Дії Президента і української армії були б тоді марні, безглузді! Що важливіше для нас сьогодні: боротися за землю чи за душі людей?

Тому до Луганська і Донецька повинні їздити дипломати, державні посадовці, щоб особисто побачити неймовірну бідність і поглянути в очі цих людей, які чекають на мир і моляться про те, щоб одного дня прокинутися знову в Україні. І в жодному разі не можна допустити навіть думки про те, щоби знехтувати цими людьми.

Парафіяни греко- і римо-католики, які прибули на зустріч із Апостольським Нунцієм під час нашого візиту в Донецьк і Луганськ, плакали від щастя. Складно передати словами їхню вдячність за те, що хтось про них досі пам’ятає, що хтось приніс їм благословення та надію. Так було на Великдень навесні 2016 року, так було і в грудні 2016 року, напередодні Різдва.

Тому Апостольський Нунцій, насамперед як пастир душ і представник Святійшого Отця Франциска, не зважаючи на коментарі різних «експертів», їде туди і, сподіваюся, їздитиме й надалі, щоб найбіднішим із бідних подарувати іскру любові та надії.

Зустріч із католиками обох обрядів у Луганську

Зустріч із католиками обох обрядів у Луганську

Перед очима в мене історія Давида, який радіє з повернення Ковчега Завіту, і реакція його нерозумної дружини Мелхоли, яка, будучи далека від Бога, не розуміла того, що Господь творить у серці людини, яка сподівається на Його любов.

Апостольський Нунцій залишив людям, Церкві найголовніший подарунок на свята: благословення кожному, хто був присутній на святій Літургії. Не так легко було дістатися до цих місць, і для посла Ватикану ці дні були дуже важкі. Але бачачи людські очі, я зловив себе на думці, що цей візит важливіший за будь-який гуманітарний конвой. Адже в багатьох мішках із продуктами не знайдеться й одного грама надії та співчуття. Натомість візит Апостольського Нунція був великим конвоєм Божої любові, яка зійшла на цих два обласних центри України, що потерпають від численних проблем.

Хто все це побачив, ніколи не поділятиме думок так званих експертів, які, сидячи в теплих кабінетах, часто філософствують на деякі теми, не надто глибоко в них розбираючись. Але ж, перш ніж вдаватися до таких поверхових висновків, а надто ? оцінювати мотиви та дії інших людей, завжди можна поставити уточнювальні запитання.

Я знаю особисто багатьох парафіян із Донецької та Луганської парафій, оскільки це наша єпархія. Знаю їхні долі та вкрай складне становище, бачу, як сильно вони потребують нашої підтримки. Декотрі з них виїхали з окупованих територій на початку війни, багато хто приїжджав до Запоріжжя, ми зустрічалися тут і намагалися надати допомогу на перший час. Та, витративши ті кошти, вони змушені були повертатися до своїх домівок, адже через мародерство існувала загроза втратити все майно. І це надзвичайно складне рішення, бо не маючи нічого тут, вони і там могли позбутися всього, що мали.

А як бути з тими, хто доглядає за прикутими до ліжка інвалідами, пенсіонерами, яких немає жодної змоги вивезти? А що говорити про волонтерів, які опікуються самотніми людьми похилого віку, розвозячи їм хліб та ліки? Покинути вмирати людей, із якими ти прожив 20-30 років на одній вулиці, і знаєш, що вони більше нікому в цьому світі не потрібні й ніхто не зможе їх навіть поховати по-християнському? Хто наважиться осудити таких людей, не запропонувавши їм допомоги чи альтернативи?

Ми справді мало знаємо про життя мирних людей за лінією розмежування. Мало надходить правдивої інформації, і це завжди необхідно враховувати, перш ніж вдаватися до будь-яких висновків, читаючи ЗМІ. Продукти значно дорожчі, ніж на підконтрольних владі територіях, неможливість знайти роботу і багато інших незручностей, що на них доводиться наражатися повсякчас. Але головне – люди все-таки вірять, що вони потрібні Україні. І щодня моляться, щоб усе повернулося на свої місця.

Свята Літургія у Донецьку

Могло так статися, і тільки Бог уберіг нас, що Харків, Запоріжжя, Одеса та навіть Київ могли опинитися в окупації. І якби ті, хто нині критикує Апостольського Нунція через опіку над католиками всієї України, теж стали жертвами війни, їхня риторика, напевно, була би зовсім іншою.

І зараз, маючи нагоду, хочу попросити всіх католиків України ? і східного, і латинського обрядів ? солідаризуватися з братами і сестрами, які залишилися на окупованій території. Їх не варто сприймати за другий сорт ? ані як громадян, ані як християн. Їм важче за нас відвідувати в храмі Літургію, через комендантські години вони не можуть організовувати вечірніх та нічних молебнів. Тому наша молитовна і будь-яка інша солідарність може стати величезною підтримкою для них.

Солідарність усіх католиків має стати силою, що відновить Церкву, об’єднає її. І вже зараз я бачу, як римо-католицькі та греко-католицькі священики підтримують і допомагають один одному, спільна біда нас іще дужче зближує, цементує, і в цьому є позитивний аспект війни.

Дивлюся на цих людей, чую їхні молитви і сльози, знаю, як складно їм дістатися на Святу Літургію, але все одно вони присутні у храмі, бо саме Церква – їхня єдина сім’я і місце розради. Я сподіваюся, що Господь погляне насамперед в їхні серця і нагородить їхню надію великим святом свободи, що вони її так прагнуть.

А скільки є сімей, що виїхали з окупованих територій – і вони нікому не потрібні, ніхто не може їм допомогти, у них немає дому, роботи, захисту, розуміння свого майбутнього. І хоча вони живуть у вільній частині України, держава не може їм нічого запропонувати. І це теж завдання – як влади, так і кожного з нас – потурбуватися про них. Адже коли ми в кінці 2016 року побачили е-декларації, стало очевидно, що грошей в Україні багато. І якби було більше солідарності, розуміння, то самі українці могли би забезпечити всіх тих, хто так сильно сьогодні потребує допомоги.

Папа Франциск показав нам приклад, коли звернув увагу всього світу на війну на сході України. Але це завдання насамперед для всіх нас – подбати про добробут нашої України, а не сподіватися на саму лише гуманітарну допомогу від Папи. Кожному слід подумати: чим я можу поділитися з людьми, які опинилися в скрутному становищі.

Це має бути допомога, як всередині сім’ї: коли приходить біда, ми не чекаємо, поки хтось підкаже, що потрібно робити, і не влаштовуємо дискусій, потрібно допомагати чи ні. Коли йдеться про рідних людей, ми починаємо діяти і шукати рішення інстинктивно! Навіть якщо серед ночі стається щось погане, ми не чекаємо ранку, а відразу ж намагаємось щось зробити. Тому, висловлюючи вдячність Святійшому Отцеві за його допомогу, маємо розуміти, що і ми самі можемо бути чуйніші одне до одного, відкритіші до потреб наших братів, які потребують дієвої допомоги, єдності та палкої молитви.

Тому прошу Вас: молімося за наших братів, які залишилися в Донецьку та Луганську або виїхали і розгубилися через невлаштованість теперішнього і невідомість свого подальшого життя. За священиків, які служать їм, але й самі часом потребують слів розради. Ми можемо висловлювати підтримку всім постраждалим від війни через душпастирів, передавати через них допомогу, зокрема й матеріальну.

Всіма способами підтримувати волонтерів, причетних до гуманітарної Акції «Папа для України» або до будь-якої іншої волонтерської роботи. Треба, щоби вони завжди знали: служачи знедоленим, вони служать Христові, і саме в Ньому черпають сили для цієї нелегкої й часом невдячної роботи.

Також закликаю кожного християнина сміливо піднімати свій голос на захист правди, на захист гідності тих, хто безневинно страждає. Підніміть голос на захист єдності Христової Церкви, і покажіть, що для неї немає кордонів, немає блокпостів і жодних ліній розмежування, як це зробили католики всієї Європи, проявивши солідарність із нами, українцями, які страждають від війни. І правда нас визволить.

Ян Собіло, єпископ-помічник Харківсько-Запорізької дієцезії РКЦ,

Голова Комітету Акції “Папа для України”